За часів правління Віктора Януковича в Україні ходило чимало історій про те, як близькі до правлячого клану люди віджимали будь-який хоч трохи перспективний бізнес. Історія від голови наглядової ради одного з найбільших на південному сході України агрохолдингів Вадима Нестеренка – саме з цієї серії. У відвертому інтерв’ю він розповів, як йому зробили пропозицію, від якої не можна відмовитися, що він за це отримав і як все це призвело до відкритого конфлікту зараз, через десять років після нав’язаного “партнерства”.
– Вадиме Григоровичу, розкажіть, як і коли почалася Ваша історія взаємин із “сильними світу цього”?
– Період правління Януковича дійсно супроводжувався масовим “віджиманням” або переформатуванням більшості великих і помітних бізнесів. У різних регіонах України, залежно від особи тих, хто їх контролював від імені “сім’ї”, ці процеси були більш свавільними або більш м’якими. Наша Дніпропетровська область була віддана одній з груп впливу, а губернатором став молодий і перспективний Олександр Вілкул. І я вам скажу, це був далеко не найгірший варіант – в область не допускалися інші донецькі угруповання. Тоді на посаді губернатора Вілкул думав про свою політичну і державну перспективу, намагався створювати видимість відсутності на території свавілля, оскільки гучні скандали могли зашкодити державній кар’єрі. Однак колишній керівник Дніпропетровської області про себе і свої інтереси не забував. Його “бізнес-модель” являла собою не силове “віджимання” чужих підприємств, а таємне входження в цей бізнес на умовах 50 на 50: “віддай мені половину – і в тебе не буде проблем”. У всякому разі, з моїм підприємством вживалася саме ця схема. При цьому проханням і умовою нашої домовленості з Вілкулом десятирічної давності було дотримання конфіденційності. За ці десять років я жодного разу не порушив цих домовленостей, хоча часом це створювало певні проблеми для самого бізнесу.
Отже, до 2010 року я створив пристойний багатопрофільний аграрний холдинг і був його єдиним бенефіціаром. Ми обробляли близько 50 тисяч гектарів землі, виконували всі свої зобов’язання, власники паїв нам довіряли, холдинг ріс. Наступний, 2011 рік, став для холдингу в якомусь сенсі переломним. Ми розвивалися і всерйоз замислилися про розширення бізнесу за рахунок переробки. На той момент для аграріїв вважалося правильним і цікавим дійти безпосередньо до покупця, до прилавка магазину. І ось у цей момент мені надійшла пропозиція від бізнесмена Костянтина Паршина, який у пропорції 50 на 50 зі своїми партнерами, я їх називати не буду, володів Дніпромлином і хлібозаводом №10. Паршин повідомив мені про бажання партнерів вийти з бізнесу і запропонував викупити їхню частку. Ідея зацікавила: наші агропідприємства виробляли багато продовольчого зерна, і ми могли вибудувати весь виробничий ланцюжок від поля до магазину. Угода з партнерами Паршина була непростою, але вона відбулася, і ми зайшли з часткою 50% у Дніпромлин і на “десятку”, причому за домовленістю з Паршиним господарськими справами підприємств займалися ми.
Наскільки я розумію, ця угода не залишилася непоміченою, адже Дніпромлин мав лідерське становище і в регіоні, і в цілому по Україні, та й десятий хлібозавод всерйоз націлився на лідерство на хлібному ринку.
Я не буду пов’язувати одне з другим, чого не знаю – того не знаю, але в тому ж 2011 році у Паршина виникли проблеми з владою і правоохоронцями, він був затриманий у Києві й опинився у СІЗО. Ніби як зброю у нього знайшли. Але ми продовжували з Костянтином працювати, він через своїх представників залишався повноцінним партнером. У тому ж, у 2011 році раптом Паршин передає мені, що він більше не може займатися цим бізнесом і хоче продати свою частку конкретному покупцеві. Потім я дізнався, що представник Паршина зустрічався з представником Вілкула, були переговори, у підсумку операція відбулася. Паршин поступився своєю часткою Вілкулу, ціну угоди я не знаю, мене не ознайомлювали. Природно, оформили долю не на самого Вілкула – він же був держслужбовцем високого рангу і не міг мати відношення до бізнесу. Тоді, за підсумками зміни партнера, я десь навіть знайшов у цьому позитивні моменти, чесно кажучи, це краще, ніж якби розгорілася війна за частку Паршина за участю “донецьких”.
За Вілкула у нас розподіл функціоналу щодо хлібозаводу та Дніпромлина залишився таким самим, як за Паршина. Я займався виробництвом, представники Вілкула взяли на себе питання безпеки, фінанси, юридичний супровід.
Нагадаю, що я ніде, ніколи і за жодних обставин не озвучував наявність партнера. Формально для всіх, включаючи банківські установи, говорилося, що я є єдиним власником.
Ось так ми почали працювати, проблем у взаєминах ніколи не було. Але практично відразу у Вілкула виникла нова ідея. Ми зустрілися, і Олександр Юрійович заявив, що хоче увійти на таких самих умовах – 50 на 50 – в усі активи холдингу.
– Вам ця пропозиція здалася цікавою?
– Ні. Я цю пропозицію не сприйняв з позитивом. По агропідприємствах холдингу мені не потрібні були партнери, там бізнес розвивався, давав прибуток і можливість для інвестицій і розширення.
Вілкул навів мені тоді найвагоміший аргумент. Сказав: “Ну дивися сам, вирішувати тобі, холдинг помітний, їм уже цікавляться різні донецькі клани, можеш не втримати – прийдуть, розірвуть, віднімуть”. Тоді це стало пропозицією, від якої, як то кажуть, було важко відмовитися. Ви ж пам’ятаєте, які в ці роки були проблеми у бізнесу, який не міг захищатися.
Ми довго з Вілкулом обговорювали і торгувалися, у підсумку оцінили всі активи, включаючи хлібозавод і Дніпромлин, в умовні 50 мільйонів доларів. Вілкул зобов’язався виплатити 25 мільйонів своєї частки. 12 з половиною віддав відразу, другу половину віддав через певний час, але вже не грошима, а різним непрофільних майном.
Я тоді, напевно, трохи зробив дурницю і гроші не забрав собі як прибуток від продажу активів, а запустив їх в оборотні кошти тепер уже спільного холдингу. Так, завдяки цьому бізнес істотно капіталізувався, це позначилося на якості зростання і розвитку. Але якби я міг тоді подивитися на ту угоду із сьогоднішніх позицій, я б, звичайно, частку в основних активах аграрної частини холдингу не продавав би …
Далі наш тепер уже спільний бізнес набирав обертів, стійко розвивався, питань щодо розподілу прибутку не виникало. Вкладалися чималі гроші в розширення земельного банку, у купівлю ще чотирьох, а потім і п’ятого хлібозаводу в регіоні. У цих інвестиціях була необхідність, оскільки саме хлібозаводи забезпечували ту мінімальну завантаженість Дніпромлина, яка дозволяла йому досягти межі стабільної рентабельності і забезпечити технічну модернізацію. Коротше кажучи, я робив те, що люблю і вмію – розвивав холдинг, створював збалансоване і прибуткове виробництво.
На цій здоровій інерції розвитку ми вкотилися і з великими труднощами пережили політичну та економічну кризу 2014 року. Зауважу, що ні в тому, ні в наступних роках холдинг не допустив жодного збою у виконанні кредитних зобов’язань перед банками, перед партнерами, щодо платежів до бюджету і власникам паїв. У багатьох тоді була спокуса “кинути” банки з російським корінням, використовуючи зрозумілу політичну мотивацію. Але для мене важливіше репутація, тому ми розрахувалися за кредитами з усіма.
Хоча в цілому економіка бізнесу була складною і з 2014 року показники рентабельності були не найкращими. Ви ж пам’ятаєте, як утричі злетів курс, купівельний попит на внутрішньому ринку впав, закупівельні та споживчі ціни не встигали за витратною частиною. Ціни на борошно, на хліб завжди відстають з великим тимчасовим лагом від зростання цін на складові собівартості цієї продукції. Все це ми пережили, не втративши основних фінансових позицій холдингу. Але щось у цьому бізнесі вже перестало влаштовувати самого Вілкула, та й сам він почав серйозно змінюватися.
Олександр Юрійович, як топ-чиновник уряду Азарова, об’єктивно скажу, пережив у цих непростих 2014-2015 роках масу особистих проблем і нервових моментів, відвертого терору, пов’язаних з Майданом, втратив посаду. Плюс подальше непроходження його політсили в Раду, а отже – неучасть у великій політиці.
Не тільки я, але й багато хто почав помічати цю тенденцію – на момент кар’єрного зльоту Вілкул дуже суворо стежив за тим, щоб тримати слово і виконувати взяті на себе зобов’язання. У цьому, наскільки я розумію, основним стимулом для нього було питання репутації, яке важливе для будь-якого кар’єрного політика. Коли ж кар’єрний зліт перервався, в ньому почали раз у раз виявлятися інші якості, які раніше не було видно.
У нашому спільному бізнесі переломним став 2019 рік. Той рік, у який посівну ми вели за курсом долара майже під 30, а продавали урожай за курсом 24. Така ситуація була не тільки в нашому холдингу, це була проблема всіх аграріїв – показники врожаю хороші, а фінансові показники – погані.
Для тих, хто працює на землі, такі негативні роки звичайно, вкрай неприємні, але загалом звичні, буває і гірше. Для тих же, хто від землі має тільки дивіденди, така ситуація бачиться катастрофою, адже вони недоотримали прибуток, на який розраховували. Великий бізнес завжди пов’язаний з великими ризиками і великими інвестиціями, ми працюємо сьогодні в інтересах завтрашнього дня. Ну, а у мого партнера, можливо, були якісь особисті плани на прибуток, можливо, це були вибори, але завтрашнього дня він чекати не захотів. Ось тоді Вілкул і прийшов до мене і запропонував мені викупити його частку в бізнесі.
– Озвучені пропозиції були прийнятні для Вас?
– Перший варіант, який я йому запропонував, був паритетним – я виходжу з переробної частини холдингу, тобто йому залишаються Дніпромлин і хлібозаводи, де прибуток більш прогнозований, а мені – агрогосподарства з усіма їхніми ризиками і кредитами. Чому була така пропозиція? Тому, що оцінювати активи холдингу і частки в грошах було абсолютно нереальною справою. Вартість активів принципово змінилася: те, що раніше, наприклад, коштувало 10 мільйонів, після 2014 року фактично стало коштувати не більше 3-5 мільйонів. Потрібно було знайти взаємовигідний паритет, щоб розходитися без претензій один до одного. Вілкул з моєю пропозицією погодився.
Він призначив своїм представником на процедуру розподілу активів Максима Романенка, дуже чітко наголосивши при цьому, що Романенко озвучує позицію Вілкула і має від нього всі необхідні для цього повноваження.
Ми почали підготовку угоди. Робота ця довга. Але в червні 2020 року на спільній зустрічі Вілкул висловив сумнів у тому, що зможе самостійно вести борошномельний і хлібний бізнес, що ці активи важко продати, тому він наполягає на тому, щоб продати мені повністю свою частку в холдингу. Йшлося і про корпоративні права, і про цілісний майновий комплекс. Була названа і ціна – 20 мільйонів доларів, вона базувалася на результатах оцінки активів, проведеної експертами Романенка. Сума, на мій погляд, була завищеною і не відповідала нинішнім ринковим умовам і перспективам. Проте, прорахувавши всі можливості і ризики, я прийняв рішення погодитися на угоду на умовах Вілкула.
Природно, всі наші домовленості були неформальними. Всі чудово розуміють, що в наших умовах укласти формальну угоду на папері вкрай важко, а часом і неможливо, занадто складно оформлені права власності, частки партнерів тощо. Це, знову ж таки, реалії України – так оформлено більшість бізнесів, і більшість великих угод тримається на чесному слові учасників домовленостей. Тому наші домовленості зафіксовані не на папері, а в листуванні в месенджерах, і я зберігаю це листування, всі скани, оскільки в них містяться всі нюанси переговорів. Суть підсумкових домовленостей така: я до кінця 2020 року поетапно виплачую обумовлену суму, а Вілкул та його представники, на яких були записані частки, виходять з усіх активів холдингу.
У липні 2020-го мав бути реалізований перший етап угоди, вартістю в 6 мільйонів доларів. Сторона Вілкула на цьому етапі виходить з агропідприємств холдингу, переписуючи свої частки на моїх представників, а ми як гарантію угоди переписуємо на них ті підприємства, які будемо викуповувати на другому етапі. Я приготував 6 мільйонів доларів готівкою – такою була умова. Це легальні гроші з моїх банківських рахунків, вони є в моїй декларації про доходи.
Перший транш в еквіваленті 2,25 мільйонів доларів був переданий уповноваженому представнику Вілкула 16 липня 2020 року в Києві. Прізвище посередника поки називати не буду, але це прізвище відоме всім. Важливо наголосити на іншому: те, що гроші для передачі на місце привіз офіційний інкасатор банку, вони були передані представнику Вілкула.
Другий транш у розмірі 3,75 мільйонів доларів я 24 липня передав особисто Вілкулу в присутності численних свідків, там працювали відеокамери – тобто вся процедура передачі грошей чітко зафіксована. Це сталося після того, як нотаріально були підписані документи з переоформлення власників агрогосподарств. Власне кажучи, Олександр Юрійович на сьогоднішній день у розмовах зі мною не заперечує факту отримання грошей. Може, завтра щось зміниться, але живих свідків і відеофіксації вистачає для того, щоб підтвердити і довести факт передачі грошей.
Цього самого дня 24 липня обидві сторони угоди формалізували домовленості у нотаріуса: ми увійшли, вони вийшли з агропідприємств. Готувався наступний етап угоди на 2 і 12 мільйонів доларів. І раптом 1 вересня ми дізнаємося, що нас банально “кинули”.
– Розкажіть про це докладніше, якщо можна.
– Перший факт шахрайства, про який стало відомо – це агрогосподарство Добробут. 24 липня я віддаю за нього гроші й офіційно переоформлюю за участю нотаріуса на своїх людей. Але 1 вересня з’ясовується, що існують завірені у того самого нотаріуса протилежні за змістом документи, датовані 7 липня – тобто до отримання грошей. Я стверджую, що брали вони гроші, вже задумавши обдурити, заздалегідь оформивши фіктивні документи щодо Добробуту.
Незабаром щодо Добробуту спливла ще одна промовиста деталь. Вирощений у господарстві урожай насіння входив в угоду, був обговорений і оплачений. Але люди Романенка, прикриваючись відвертою силовою підтримкою поліції області, про що є багато відеоматеріалів в інтернеті, зібрали і вивезли цей урожай. Тобто фактично вкрали.
Це сталося вже після того, як в юридичному полі був зафіксований корпоративний спір. Згідно із законом поліція повинна була передати урожай на відповідальне зберігання до вирішення спору в суді, але її представники дозволили людям Романенка вивезти і продати насіння з 3,5 тисяч гектарів. Для угоди загальною вартістю у 20 мільйонів доларів це вже зовсім якась цинічна дріб’язковість. Від кого вона виходить – від замовника або від виконавця, мені поки що сказати важко. Ці факти стали надбанням громадськості, оскільки в засновниках Добробуту є ветерани силових структур, до них на допомогу прийшла громадськість, пройшли прес-конференції … Але ніякі вживання цих заходів не змогли зупинити передбачувану мною злочинну змову рейдерів і так званих “правоохоронців”. Засновники Добробуту змушені були звернутися до Офісу президента, звідки матеріали були передані в Управління внутрішніх розслідувань МВС. На даний момент ведеться слідство у цій справі. А далі ситуація стала розвиватися дуже швидко.
Наступний факт шахрайства: сторона Вілкула подає позови і намагається скасувати зміну власників у вже проданих ними агрогосподарствах, за які вже отримані гроші. Мотивація демонстративно смішна і безмежна – мовляв, люди Романенка, коли оформляли передачу своїх майнових прав, підсунули нотаріусу фіктивні нотаріальні документи про згоду на операцію їхніх дружин. А тепер через суд відкликають цю згоду. Якщо перевести таку мотивацію з юридичної на зрозумілу мову, то заявники публічно зізнаються, що вони скористалися свідомо недійсним і фіктивним документом, щоб ввести нотаріуса в оману і зробити шахрайські дії. Тобто люди відкрито зізнаються і беруть на себе кримінальну статтю. На що вони сподіваються?
Четвертий факт. Паралельно через суд запускається процедура фіктивного банкрутства Дніпромлина і хлібозаводу №10, цілісні майнові комплекси переписуються на пов’язану з рейдерами третю особу. Нахабство виконавців і всеїдність деяких суддів мене щиро дивують – усі фірми, які беруть участь у судових процесах про фіктивне банкрутство, зареєстровані за однією і тією ж адресою, пов’язаною з Романенком.
– Скажіть, а ви обговорювали розвиток подій із самим Вілкулом?
– Так, я з ним спілкувався. Він каже, що не у справах, що все це робить Романенко. Майже дослівно це звучить таким чином: “Романенко збожеволів, діє неадекватно, я на нього вплинути не можу і нічого зробити не можу”. Це як розуміти? Це ж аргументи рівня дитячого садка.
Виходить, що якийсь Романенко намагається кинути мене в багатомільйонній угоді, але він по суті точно так само намагається кинути і свого роботодавця Вілкула? Тоді, за логікою, якщо ми з Вілкулом обидва сумлінні учасники угоди, а виконавець не виконує її умови, то ми ж повинні спільно діяти проти, кажучи словами Вілкула, “Романенка, який зійшов з розуму”? Але ніяких спільних дій Вілкул не пропонує – відмовчується і вдає, що стоїть осторонь від нашої спільної проблеми.
До речі, за таким самим сценарієм Вілкул два роки тому розходився з бізнесом Касьянова. Там був багатопрофільний бізнес – агрогосподарства і комплекс з вигодовування свиней, і теж так само були розділені частки 50 на 50. Касьянова захотіли кинути, Романенко так само діяв свавільно, і так само Вілкул “стояв осторонь”. Мені тоді Касьянов спересердя сказав: “Ти ж бачиш на що ці люди здатні, май на увазі – будеш наступним”. Я тоді не повірив, все-таки у нас з Вілкулом в активі майже 10 років розумних і чесних партнерських взаємин. Але тепер я знаю, наскільки правий був Касьянов і як глибоко помилявся я.
– Ваші подальші дії?
– Сьогодні час закликів до совісті і відповідальності минув. Тепер мова вже йде про з’ясування наших фінансових відносин зі стороною Вілкула в суді. Кримінальну справу за фактом шахрайства відкрито на рівні Головного слідчого управління МВС. Завданий мені збиток цілком конкретний, він легко підраховується і перекладається в цифри. По-перше, мова йде про 6 мільйонів доларів готівкою, передача яких представнику Вілкула і самому Вілкулу зафіксована і задокументована. По-друге, це ринкова вартість майна і корпоративних прав п’яти хлібозаводів, ТОВ Дніпромлин і супутніх підприємств холдингу, яка теж зафіксована документально. По-третє, це вартість активів тих агрогосподарств, операцію з продажу частки в яких люди Романенка тепер оформляють через суд як недійсну і незначну.
Я відчуваю себе цілком упевнено, мені є чим підтвердити свої позовні вимоги. І звички відступати перед свавіллям у мене немає.
