Кремль йде на будь яку брехню, намагаючись виставити себе в очах власного народу та міжнародної спільноти в образі борця за справедливість та мир в усьому мирі. Глашатаї Кремля настільки звикли брехати, що вже самі не розуміють, про що і як вони говорять. Але те, що сказав Пєсков – це навіть не брехня, це повна безглуздість хворої людини.
11 липня 1995 р. підрозділи боснійських сербів під командуванням генерала Ратко Младича в результаті наступальної військової операції захопили Сребреницю, яка входила в “зону безпеки” ООН. Голландські миротворці, замість того, щоб дати відсіч боснійським сербам, вступили з ними в переговори. Младич пообіцяв безпеку усьому населенню Сребрениці, але відокремив усіх чоловіків у віці від 12 до 65 років, загалом більше ніж вісім тисяч чоловік. Жінкам, дітям та людям похилого віку серби запропонували терміново евакуюватися під супроводом голландських миротворців. Голландці прийняли пропозицію Младича і залишили захищений рішенням РБ ООН “анклав безпеки”, супроводжуючи величезну колону мусульманських жінок, дітей та старих людей. Але, як тільки “блакитні шоломи” разом з колоною пішли, усе чоловіче населення Сребрениці, а це 8 тис. чоловік, було розстріляно.
Після ліквідації боснійських мусульман в Сребрениці, армія генерала Младича атакувала ще один анклав під захистом ООН – населений пункт Жепу, де знаходилися 10 тис. боснійських мусульман та хорватів. Захищали Жепу українські миротворці. Всього 79 українських військових, оточених багатотисячною армією боснійських сербів, на відміну від голландців, українці рішуче відмовилися залишити чоловіків анклаву, на чому знову наполягав Младич. Не дивлячись на погрози взяття Жепи штурмом, українці залишилися на позиціях. Тоді генерал Младич пішов на компроміс та дозволив вивезти з Жепи усе мирне населення, включаючи 4 тис. чоловіків, яких українці спасли від вірної загибелі.
Влада Республіки Сербської в 2003 році визнали відповідальність за вбивства мусульман, а в 2019 році парламент Сербії засудив різанину в Сребрениці, але відмовився визнавати її геноцидом. У 2015 році Великобританія весла в РБ ООН проект резолюції щодо подій в Сребрениці, що визнає різанину актом геноциду, але Росія ветувала цей документ. А коли в 2017 році Міжнародний трибунал виніс вирок генералу Ратко Младичу, чиї солдати здійснювали вбивства, офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова заявила, що він «є продовженням політизованої і упередженої лінії, яка спочатку домінувала в роботі Міжнародного трибуналу по колишній Югославії». Більш того, РФ також виступила з ініціативою відпустити генерала Младича з в’язниці доживати свій вік в Росії, так як він хворий, проте Гаазький трибунал відмовив.
Що мав на увазі Пєсков, проводячи паралель між Сребреницею та Донбасом незрозуміло мабуть самому Пєскову. Адже всім відомо, що саме Москва надавала всіляку підтримку боснійським сербам під час війни в Боснії. Саме в їх армії воював російський добровольчий батальйон, бійці якого скоїли масу військових злочинів. Чи розуміє Пєсков те, що саме ці підрозділи росіян разом з армією Младича атакували оточену Сребреницю і, не виключено, що теж брали участь в масових розстрілах боснійських мусульман?! Чи знає Пєсков, що на тій війні «зійшла зірка» Стрелкова/Гіркіна, який користувався не аби якою повагою серед російських добровольців? Того самого Стрелкова, офіцера ФСБ, який брав активну участь в окупації Криму а потім залишив кривавий слід на Донбасі, будучи “міністром оборони” не визнаної ДНР.
Росіянам потрібно боятися не українців, які в своїй історії не раз самі страждали від масових вбивств та геноциду, при цьому спасаючи інші народи. Справжня загроза для росіян – це власна кремлівська влада. Влада, яку не цікавить взагалі нічого, окрім власних імперських амбіцій. Влада, яка ні в що не ставить власний народ. Влада, яка народжує таких нелюдей, як яскравий представник “руського міра” Гіркін. Влада, яка своїми діями несе іншим країнам смерть, горе та сльози.
