«Війни пам’яті», які ще недавно залишалися важливим, але все ж таки вузькопрофесійним предметом вивчення істориків, увірвалися в велику політику. У Росії ці війни особливо помітні, і ведуться вони на двох фронтах: внутрішньополітичному, де відбувається боротьба з «фальсифікаторами історії» в самій Росії, і зовнішньополітичному, де спотворення Кремлем історії є невід’ємною частиною гібридної війни Російської Федерації проти Заходу.
Російська влада активно захищає «свою версію» історії війни від критиків як в країні, так і в світі. В умовах, коли міжнародна ситуація нагадує холодну війну, «війна за історію» стає більш жорстокою та запеклою.
У середині листопада минулого року Міністр оборони РФ Шойгу видав два накази за номерами 591 та 589, що стосуються історії Другої світової війни. Обидва накази практично унеможливлюють об’єктивне дослідження Другої світової. Наказ 591 скасовує наказ міністра оборони РФ того часу Анатолія Сердюкова про порядок розсекречення матеріалів Центрального архіву міністерства (ЦАМО) та інших архівів, підвідомчих оборонному відомству, пов’язаних з історією Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Наказу № 591 передував наказ № 589, який набув чинності з січня 2021-го. Він має назву «Про розсекречення архівних документів Червоної Армії і Військово-Морського флоту періоду Другої світової війни».
Згідно з новим наказом Шойгу № 589 розсекречувати документи знову будуть експертні комісії МО після проведення відповідної експертизи, яка відбуватиметься протягом 2021-2024 років. Як можна припустити, в цей період незалежні дослідники, не пов’язані з Міністерством оборони, до документів допускатися не будуть.
Однак у цих наказах важливо інше: експертиза передбачає, що члени комісій повинні перед розсекречення ознайомитися зі змістом документів. Але тоді на розсекречення всього масиву документів, пов’язаних із Другою світовою війною, Міністерству оборони буде потрібно не одне століття. Адже зараз тільки в ЦАМО, за офіційними даними, перебуває на зберіганні 20244243 архівних справи і 60477024 одиниці зберігання військово-медичних документів. З цього числа 10951948 архівних справ відносяться до періоду Великої Вітчизняної війни. Якщо додати до архівних справ Великої Вітчизняної війни справи періоду з 1 вересня 1939 по 21 червня 1941 року, то число справ, ймовірно, збільшиться до 15 млн. одиниць. Враховуючи, що в багатьох справах містяться десятки і навіть сотні документів, мова йде про сотні мільйонів або навіть мільярди листів. З урахуванням цього стає зрозумілою вся абсурдність завдання розсекретити всього за чотири роки такий об’єм документів, використовуючи колишні правила про експертизу.
Цілком очевидно, що таке завдання і не ставиться владою РФ, а вирішується зовсім інше: не допустити дослідників до документів Міністерства оборони, які зачіпають болючі для нинішнього керівництва військового відомства і уряду Росії питання, і публікувати тільки ті документи, які представляють Червону армію і політику Радянської держави в період Другої світової війни виключно з позитивного боку.
Перш за все, влада намагається приховати радянські плани нападу на Німеччину в 1940-1941 роки або, наприклад, плани нападу на Туреччину в 1942 році; документи, які можуть дати уявлення про реальні радянські військові втрати, які в рази більше офіційно оголошених МО; документи про невдачі Червоної армії і зроблені в зв’язку з цим оргвисновки на адресу відомих радянських полководців; і, не в останню чергу, про злочини радянських військовослужбовців, які набули особливо масовий характер, коли Червона армія вступила на територію країн Європи, а потім – і на територію Китаю і Північної Кореї.
Незалежних дослідників відсікають від доступу до документів, щоб зберегти в свідомості народу ту офіційну парадну картину війни, яка тепер закріплена в Конституції Росії і в ряді репресивних законів.
Історія Великої Вітчизняної перетворилася в офіційну громадянську релігію, критика якої так само неможлива в Росії сьогодні, як неможлива була критика православ’я в Російській імперії, за яку загрожувало кримінальне покарання.
Російська влада використовує історичну політику як останній інструмент для політичної мобілізації населення і підтримки рейтингів першої особи. Битва на «полях пам’яті» стає все більш агресивною і запеклою.
Боротьба з так званими «фальсифікаціями» стала для влади РФ способом конструювання офіційної історичної міфології. Такого роду історична політика свідомо культивує гордість за «вибілені» темні сторінки російської історії, жорсткість і жорстокість державної влади. Сакралізуючи державну владу, зводячи історію лише до діянь царів, вождів і полководців, формуючи ставлення до народу як до витратного матеріалу великої історії, автори і виконавці офіціозного історичного дискурсу тим самим легітимізують агресивні авторитарні практики сьогоднішнього путінсько-імперського режиму.
