Правителі культурно і духовно відсталої Московії, задля отримання статусу ДЕРЖАВИ (а не улусу Золотої Орди), потребували церковної самостійності.
З цією метою, протягом 16 століття за хабарі (у розмірі «сорок сороків хутра та 200 золотих червінців») було придбано такий-сякий статус автономії від Вселенського Патріархату, після чого Вселенського Патріарха Діонісія церковний суд позбавив сану, посади, і він як простий монах був ув’язнений у монастирі до кінця свого життя.
Далі – більше. У 1686 Московська церква за «подарунки» османському візиру перепідпорядковує собі частину давньоруської Київської митрополії, Чернігівську та Київську єпархії. Цей акт був потім скасований Патріархом Григорієм VII в 1924, коли він видав Томос про визнання Польської православної церкви, в якому зазначив: «Перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії та Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також приєднання їх до Святої Московської Церкви відбулось не по писаним канонічним правилам, також не було дотримано все те, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського Митрополита, котрий носив титул Екзарха Вселенського Престолу».
У 1721 патріархат МП замінено Духовною Колегією («Святейший Правительствующий Синод»). Це завершило формальну деградацію МП, яка стала державною інституцією, що діяла під зверхністю й за «указом» царя (імператора). Контрольною інстанцією Синоду був його оберпрокурор, світський державний достойник, що його називали «царським оком». У 1917 російська церква позбулася, але на дуже короткий час, підлеглості світській владі.
Темні часи становлення радянської влади принесли руйнування церков і знищення «ворожого класу» духовенства. Особлива комісія генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, скоєних різними структурами більшовицької влади тільки в період 1918—1919 р., оцінює кількість загиблих у 1 766 118 осіб, з них 28 єпископів, 1215 священнослужителів. Понад тисячу священнослужителів репресовано протягом 1943 року, з яких 500 осіб було страчено. Постановою № 993 Ради народних комісарів СРСР «Про організацію Ради в справах РПЦ» церква фактично перетворювалася на окремий державний орган СРСР.
У 1945 році проведено Помісний собор, але розкриття архівів СБУ показало, що всіх його делегатів було завербовано чекістами. Таким чином, каральні органи СРСР отримали повну духовну владу над вірянами на всій території Союзу.
Також знаковим виглядає участь Московського патріархату у 1957 році в акції за повернення еміґрантів на батьківщину, друкуючи в газетці «За повернення на батьківщину» не тільки статті про «свободу Церкви в СССР», а також «Звернення Синоду Московського Патріярхату до вірних священників та єпископів, що перебувають на чужині». У тому «зверненні» взивається еміґрантів до повороту на батьківщину, покликаючись на відомий «Указ» Верховної ради СРСР про амністію для «переміщених осіб».
Церква в СРСР перебувала під посиленим контролем з боку спецслужб. У 1965 році Рада у справах Російської православної церкви був з’єднаний з Радою у справах релігійних культів в єдиний наглядовий орган — Рада у справах релігій. Костянтин Харчев, голова цього органу в 1984—1989 роках, згодом пояснював: «Жоден кандидат на посаду єпископа або іншу високу посаду, будь то член Священного Синоду, не отримував її без схвалення ЦК КПРС і КДБ».
Не дивно, що Кирила Гундяєва досі бережуть на Московії. Очевидно, досьє на нього завтовшки як Британська енциклопедія.
